CustoмBicyclь, ось я беру лупу та розглядаю циліндричну поверхню втулки та перехідної зони.
З під хрому ясно видно колові риски. Але вони — із задирами:
Тобто тут була токарна обробка.
Вже пройшло більше півсторіччя, але я такі поверхні колись на токарному станку отримував.
Все залежить від сталі (сплаву), термообробки, кутів заточування різця, його стану (гострий, тупий), застосуванні чи ні спеціальних речовин, глибини різання, подачі, тощо.
При інших однакових умовах, наприклад (наскільки пам'ятаю):
— некалена орудійна сталь ОХМФЮА ріжеться легко, дає стружку, яка осипається як лушпайки, дає рівні колові риски;
— сплав Х18Н9Т ріжеться важко, в'язко, дає суцільну стружку, яка дуже небезпечна для токаря;
— сталь 2Х13 (чи 1Х17Н2, вже не пам'ятаю) ріжеться легко, якщо застосувати якусь (вже теж не пам'ятаю) кислоту. Стоїш так, кісточкою обмокуєшь у кислоту та мажеш нею поверхню перед різцем. Без неї поверхня різання має колові ріски із задирами, подібні тим, що на моїй втулці.
Ех, ще б раз народиться!
Проекти вело ХВЗ: В-110 (1950); В-22 (1954); 111-411 (1977)